| Главная » Файлы » Григір Тютюнник » Твори | [ Добавить материал ] |
Три зозулі з поклоном
| 06.01.2013, 16:24 | |
| Любовi всевишнiй присвячується Я виходжу з-за клуба, в новенькому дешевому костюмi (три вагони цегли розвантажив з хлопцями-однокурсниками, то й купив) i з чемоданчиком у руцi. I перше, що бачу-хату Карпа Яркового. А перед неюмолоденька сосна рiвними рядочками на жовтому пiску. На ганку Карпової хати стоїть Марфа Яркова i веде мене очима. Вона стоїть без хустки, сива, пишноволоса - колись її волосся сяяло проти сонця золотим, тепер не сяє. Видно, думаю собi, волосся умирає ранiше, нiж людина... Пiдiйшовши ближче, я вклоняюся Марфi й кажу через молоденьку сосну; - Здрастуйте, тiтко. Марфа ворушить губами I проводжає мене далi, аж доки я не увiйду в сосну "велику" (у нас її називають ще: "та, що твiй тато садив"). Дома мене стрiчає мама, радiє, плаче i пiдставляє менi для поцiлунку синi губи. - Мамо, - питаю пiсля того, як куцi студентськi новини розказано (сесiю здав, костюм ось купив), - а чого тiтка Марфа Яркова на мене так дивиться? Мама довго мовчить, потiм зiтхає i каже: - Вона любила твого тата. А ти на нього схожий... Марфа - тодi її в селi за маленький зрiст звали "маленькою Марфою" - знала, що лист вiд тата приходить раз на мiсяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з пiвдороги. I ждала. Прийде до пошти, сяде на порiжку - тонесенька, тендiтна, в благенькiй вишиванiй сорочинi й ряснiй спiдничинi над босими ногами - i сидить, сяє жовтими кучерями з-пiд чорної хустки: втекла вiд молотарки або вiд косаря, за яким в'язала, або з лук, де сiно скиртують. Сидить на порiжку i обриває пелюстки на ромашцi, шепочучи: "Є - нема, є - нема, є..." Коли з пошти виходив наш поштар дядько Левко - височенний, худющий, як сама худорба, _з_ брезентовою поштарською сумкою через гостро пiдняте вгору плече, Марфа пiдхоплювалася йому назустрiч i питалася тихо, зазираючи знизу в його очi: - Дядечку Левку, а од Мишка є письомце? - Нема,- одказував Левко, блукаючи очима поверх золотого Марфиного волосся, що вибилося з-пiд чорної хустки. - Не брешiть, дядечку. Є... - Ну - є! Є..."так не тобi, а Софiї. - Дядечку Левку! Дайте я його хоч у руках подержу... - Нельзя. Чужi письма нiкому давати не можна. Заборонено. - Я тiльки в руках подержу, дядечку, i оддам. Синi Марфинi очi запливають слiзьми i сяють угору на дядька Левка - ще синiшi. Левко озирається довкола, зiтхає немiчно худими грудьми i манить Марфу пальцем за пошту. Там вiн дiстає iз суми конверт i простягає Марфi: - На. Тiльки нiкому не кажи, що давав, бо за це... виженуть мене. - Нi-нi-нi, дядечку! - аж похлинається вiд щиростi Марфа. - Ось вам хрест святий! Вона хапає з Левкових пучок листа - сльози рясно котяться Їй по щоках - пригортає його до грудей, цiлує в зворотну адресу... -Чорнила слiзьми не розмаж,-каже Левко i одвертається: жде. Марфа, якщо поблизу не видко людей, нескоро вiддає йому листа, млiючи з ним на грудях, i шепоче, шепоче... - Ну, от бачте, нiчого я йому i не зробила... Тепер несiть Софiї. Я ж нiчого йому не зробила... Спасибi, дядечку, рiдненький... Нате вам осьо, вип'єте за його здоров'я. Вона дiстає з-за пазухи пожмаканого карбованця i вкладає Левковi в долоню. - Хiба що за його здоров'я,- бурмотить Левко,- а так зроду не взяв би... I чимчикує в село, наставивши вгору гостре плече з Порожньою майже сумою (тодi не дуже-то люди писали один одному). А Марфа бiжить на роботу, птахою летить, щоб дов'язати до вечора свої шiсть кiп - i вiтер сушить - не висушить сльози в її очах. - А хто вам про це розказував, мамо? Дядько Левко? - Нi. Вiн мовчав. Сама бачила й чула. Я теж-бо за нею слiдкома з роботи тiкала. Отуди ярком, ярком - i до пошти. Дивлюсь, а вона вже на порiжку сидить, жде... Вона щораз перша вгадувала, коли тато обiзветься. - I ви на неї не сердилися? - У горi, сину, нi на кого серця немає. Саме горе. - А як же то - вона вгадувала, а ви - нi? - Хтозна, сину. Серце в усiх людей неоднакове. В неї таке, бач, а в мене таке... Вона за тата набагато, молодша була. Йому тридцять три, а їй дев'ятнадцять. Два годочки прожила з Карпом своїм i нажилася на сто. Тато ж... вiн якось i не старiв, однаковий зоставався i в двадцять, i в тридцять годочкiв... сокiл був" ставний такий, смуглий, очi так i печуть чорнющi! Гляне було-просто гляне i все, а в грудях так i потерпне. Може, тому, що вiн рiдко пiднiмав очi. Бiльше долонею їх прикриє i думає про щось. А востаннє як бачила його (ходила з передачею аж у Ромни, їх туди повезли), то вже не пекли, а тiльки голубили- такi сумнi. Дивиться ними - як з туману. Вони до нас на посиденьки ходили, Карпо i Марфа. Щовечора. I гомонимо бувало втрьох або спiваємо потихеньку. Тато баритоном, а я другим йому помагаю, а Марфа першу веде. Голосок у ней тодi такий був, як i сама вона, ось-ось наче переломиться, ну, ловкий. А Карпа хоч викинь. Сидить у стелю дивиться. Або у вуса дме, то в один, то в другий - розпушує. То я йому галушок миску гарячих (вiн їсти страх любив), ложку в руки - їж, Карпе! I тьопає, як на себе кидає. Ми спiваємо, а вiн вусами пару з миски ловить та сопе так, що каганець на столi як не погасне. "Я,- каже,- картоплю в галушках люблю. Картоплi треба бiльше кидать у галушки". Товстопикий був, товстоногий. I рудий - матiнко ти моя... Як стара солома. Марфа проти нього-перепiлочка. Ото гляне було, як вiн над галушками катується, зiтхне посеред пiснi й одвернеться, а сльози в очах, наче двi свiчечки голубi. До тата... Я ж бачу. А вiн затулить надбрiв'я ' долонею i спiває. Або до тебе в колиску всмiхається та приколисує легенько. - Ти, Михайле, кажу, хоч би разочок на неї глянув. Бачиш, як вона до тебе свiтиться. А вiн: - Навiщо ж людину мучити, як вона й так мучиться? Очi маминi сухi, голос анi здригнеться, i я чую за ним: спогади її не щемлять їй i не болять - вони закам'янiли. Останній лист від тата "Софіє! Соню! Учора дав мені товариш скалку од дзеркальця, я глянув на себе і не впізнав. Не тільки голова, а й брови посивіли. Зразу подумав: може, то іній (це надворі було), тернув долонею - ні, не іній... Більше не дивитимусь. Часто сниться мені моя робота. Наче роблю вікна, двері фільончасті, столи, ослони. І так мені руки потім засверблять, що, буває, ложки хлопцям ріжу на дозвіллі. А руки як не свої... Ти питаєш, як нас годують, як одягають на зиму. Годують такою смачною юшкою, що навіть Карпо Ярковий п'ятнадцять мисок умолотив би, ще й добавки попросив! Вдяганка звичайна, селянам до неї не звикати. Сю ніч снилася мені моя сосна. Це вона вже досі в коліно, а може, і вища. Сосна - а за нею річки синє крило. Ні ти, ні синок, мій колосок, чогось давно не снитесь, тільки привиджуєтесь. Сусіда мій по землянці молиться уві сні, а Бога не називає. До кого молиться?... Соню! Не суди мене гірко. Але я ніколи нікому не казав неправди і зараз не скажу: я чую щодня, що десь тут коло мене ходить Марфина душа нещасна. Соню, сходи до неї і скажи, що я послав їй, як співав на ярмарках Зінківських бандуристочка сліпий, послав три зозулі з поклоном, та не знаю, чи перелетять вони Сибір несходиму, а чи впадуть од морозу. ("Сибір неісходиму" було нерішучою рукою закреслено густим чорним чорнилом, а вгорі тою ж рукою написано знову: "Сибір неісходиму".) Сходи, моя єдина у світі Соню! Може, вона покличе свою душу назад, і тоді до мене хоч на хвильку прийде забуття. Обіймаю тебе і несу на руках колиску з сином, доки й житиму... " Коли се було... А я й досі думаю: "Як вони чули одне одного - Марфа і тато? Як?..." А ще думаю: "Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?" "Тоді не було б тебе - шумить велика "татова" сосна". | |
| Просмотров: 2987 | Рейтинг: 0.0/0 | |
